Користувальницькькі налаштування

Налаштування сайту


література:сірожупанники

ТАБІР ПОЛОНЕНИХ УКРАЇНСЬКИХ СТАРШИН В ЙОЗЕФШТАДТІ. АВСТРО-УГОРЩИНА

Ще в 1916 році в деяких загально-російських таборах полонених Австро-Угорщини почали закладатись таємні українські гуртки під плащиком „малоросійских труп“ або „малоросійских хоров“. Ці гуртки хоч і „малоросійскиє”, проте їх завзято поборювали офіцери москалі. Ці „малоросійскиє“ гуртки, однак, свою національно-освідомчу роботу серед полонених українців зробили.

В офіцерському таборі в Гарті біля Амштетену, розрахованому на 600 офіцерів, в їдальній залі силами полонених була збудована велика сцена, при матеріальній допомозі велмикультурного оберста, комен- данта табору. На цій то сцені почалися виступи хорів, оркестри й те- атральних гуртків, російського та українського. Наш український те- атральний гурток офіцери-москалі вперто називали „малоросійським“. На чолі гуртка стояв прапорщик Станіславський, адвокат з Харкова. За працею гуртка пильно слідукували москалі, боячись, щоб там не завелась якась „мазепинська крамола“; не зважаючи на „шпіонаж“ Москалів, Станіславський під час театральних проб провадив лекції українознавства.

Пізніше цей гурток, майже цілий, переїхав до українського табору в Йозефштадті.

Перебуваючи в Гарті, нам пощастило нав’язати контакт 3 Союзом Визволення України в Відні, і після того отримувати журнал „Вісник“.

Наша пошта розкладалась в їдальні на столах, кожному там, де- він сидів під час обіду. За кожним столом сиділо по 16 чоловіка. За моїм столом сиділо двох „малоросів“, решта москалі, між якими було два корнети столичних полків. Один із тих корнетів називався Мясо- єдов (племінник полковника Мясоєдова, якого російський уряд повісив

5

за зраду) Цей чоловік був просякнутий глибокою ненавистю до всього українського, і коли побачив у мене на столі Вісника С.В.У., мало його грець не взяв. Він рвучко підійшов до мене і запитав: – Скажіть, поручнику, від кого то ви хочете визволятись? – Не я один хочу визволятись, але цілий український нарід хоче позбутись московської опіки, – відповів я. – Так ви хочете відділитись від Росії? - питав далі Мясоєдов, а губи в нього тряслися від гамованої люті. – Так, це щире прагнення українського народу. – В такім разі ви „ізмєннік“! – крикнув з піною в роті корнет. – Обережніше на поворотах, пане корнете … Поки ще я буду „ізмєніком“, то вашого дядька вже за „ізмену“ повісили.

Корвет перестав володіти собою й хотів з кулаками кинутись на мене, але офіцери нас розвели. Таких випадків, тільки з різними відтінками, було багато. В од- ному таборі (не пригадую тепер, в якому саме) повісили на рушнику прапорщика Гладкого, але старшини українці вчасно його відчепили.

Ходити на ранішні перевірки й обіди до їдальні було небезпечно; на 600 офіцерів табору тільки нас восьмеро отримували Вісника, і цій вісімці не було життя. Коли наш режисер Станіславськиій приготував до вистави „Суєту“ Тобілевича, нас попередили, щоб ми не грали, бо москалі закидають нас камінням. Не вважаючи на шовіністичне на- ставлення москвинів, наша група все ж таки побільшувалась і перед самим від'їздом до Йозефштадту в ній було вже коло 30-ть чоловіка. У день від'їзду ми сподівались ворожих маніфестацій.

Останній обід у Гарті був дуже прикрий: нас обступили москалі й нахабно заглядали нам до рота, намагаючись будьчим спровокувати. На обіді нас було багато менше: видно під пресією москалів, слабодухі відкололись від „ізмєнніков“. А коли прибули на двірець, то з нашої групи залишилося щось коло 17 чоловіка.

Перед тим, іще в січні 1916 р. Союз Визволення України хотів українізувати старшинський табір у Йозефштадті, і туди з цією метою приїжджав п. Меленевський Маркіян і конспіративно балакав із сот- ником Ярошеівським та хор. Букшованим Миколою але українізувати цей табір зразу не повелося через реакційність штаб-старшин (їх було 14 чоловіка). Пізніше там склався невеликий гурток українців, а чле- нами його були: полковник Перлик Іван, капітан Ганджа Петро, пра- порщики: Букшованитй Микола, Сич, Вакуленко та Малевич. Гурток існував таємно та всіма можливими засобами старався освідомлювати інших.

У Терезієнштадському таборі український гурток, під офіційною назвою „кружок членов малорусской бібліотекі“, зорганізувався ще 1915 р., і ще тоді мав більше, як 20 членів. Заходами цього гуртка був

6

утворений „Малорусскій драматичний кружок“. Найенергійнішими діячами Терезієнштадського гуртка були прапорщики: Курило, Про- хода В., Зубчук, Гавриленко В., Костенко й інші.

У старшинському таборі Браунау над Інном від 1915 р. існував таємний український гурток; у ньому працювали поручник Дричснко Гарасим, підпор. Прокопенко й прапорщик Перепадя.

У таборі Мархтренк українців об'єднували штабс-капітан Ткаченко, поручник Горшківський і прапорщики Захарченко, Сергієвський і Михальчук.

У таборі Кляйн-Мюнхен над згуртованням українців-старшин працювали прапорщики Федорівсвкий і Авраменко.

У Гартському таборі біля Амштетену, про який я вже згадував, у січні 1916 р. склався гурток українців для студіювання українознав- ства під проводом прапорщика Станіславського. Цей гурток перетво- рився потім в „Малорусскую трупу“ театру „Капторіум Арс Лібера“. Головними діячами цього табору були: Станіславський, Авраменко, Мандзенко Й., Фесенко, Товстоніг, Мельниченко та інші.

Старшинський табір Мюлінґ біля Вайсельбурґу був одним із суто московських таборів, де російський комендант відразу помітив укра- їнську організацію й ужив усіх заходів, щоб знищити її. У цьому та- борі зорганізувався спочатку невеликий гурток старшин українців: Немеловський, Ващенко Михайло, Петчинський, Шеледешов, Пилипенко і інші. Пізніше, по Берестейському мирі, цей гурток помітно поширився й до нього з часом увійшли де-які найзавзятіші „мало- роси“, які пізніше були в дивізії дуже добрими старшинами.

Недалеко від Мюлінґу був другий табір Візельбурґ, де перебували старшини: Левицький, Бутович Микола, Євтух, Сувчинський, Омельченко та інші.

Усі українці, як звичайно, в усіх таборах, опинилися на сторінках „чорної книги“.

У таборі Райхенберг освідомлював українців прапорщик Шпанов- ський, у таборі Брюкс - капітан Паньківський, поручник Кіт і пра- порщик Лебединський.

Наслідки праці цих гуртків були досить помітні – число членів їх поступово збільшувалося. Спочатку старшини-москалі дуже вороже ставилися до організаторів цих гуртків (вони в числі 7-10 чоловіка становили тісний таємний гурток), і вони, як „мазепинці“ й „самостій- ники“, значились на „чорній дошці“, а потім на них махнули рукою, як на людей цілком зіпсованих, що їм намічалося місце на Сахаліні. Загостреної форми набула боротьба між невеликим українським і чи- сленним московським табором після березневої революції 1917 року, коли українці відкрито почали говорити про самостійність України.

Щоб українізаційна робота в полоні дала реальніші наслідки, треба було українізувати один із загально-старшинсьіких таборів.

7

У квітні 1917 р. український гурток табору Терезієнштадт, при допомозі Союзу Визволення України, почав домагатися під Австрій- ського війскового міністерства, щоб їм було дозволено або перенестися до козацького табору Фрайштаду, або українізувати один із старшин- ських таборів. У військовому міністерстві вирішили табір Йозефштадт зробити українським і перевести туди старшин-українців з інших та- борів, а старшин-москалів, або тих, що не бажали мати нічого спільного з українцями, вивезли звідтіля. Тільки в червні 1917 р. прибула до Йозефштадту перша група (12 старшин) українців із Терезієнштадту.

У таборі Йозефштадту український гурток, щось із 15 свідомих українських старшин, тоді ще був таємний, а решта старшин (близько 100 чоловіка) були москалі й несвідомі українці.

Як тільки прибули Терезієнштадтці, тоді вже відкрито був засно- ваний український гурток старшин Йозефштадтського табору. Він На- друкував у „Віснику Союзу Визволення України“ заклик до всіх старшин-українців, що перебували в різних таборах, щоб вони просили перевезти їх до Йозефштадту. Як прибували нові партії українців до Йозефштадту, то старшин-москалів вивозили до інших таборів. бо в таборі могли міститися не більше, як 120 чоловіка.

У липні 1917 р. пощастило майже всіх москалів замінити на укра- їнців. Найбільше й найсвідоміших уікраїнців дав Терезієнштадт (друга група з Терезієнштадту мала щось із 20 старшин).

Багато українців приїхало малосвідомих, що навіть не знали укра- їнської мови. Багато довелося покласти енерґії та сил невеличкому Культурно-Освітньому гурткові, що склався з ініціяторів українсько- го гуртка, щоб їх освідомити. У кінці липня 1917 р. він був ліквідова- ний, а натомість стала „Ґромада полонених старшин-українців табору Йозефштадт“.

Треба було з більшої частини змосковщених старшин підготовити кадри українських старшин національно свідомих. Тоді ж і виникла думка організувати з полонених військову частину. Щоб зреалізувати цю думку, почалася підготовча праця.

Головними діячами в таборі Йозефштадті були: полковник Іван Перлик, капітан Петро Ганджа, поручник Байко, підрпоручник Йосип Мандзенко, прапорщики – Сич, Микола Букшований, Василь Про- хода, Курило, Скарженівський і інші.

З великим запалом працював цей гурток: читали лекції з україно- знавстіва на найрізнородніші теми, видавали тижневик „Наш Голос“, заклали українську бібліотеку, що в грудні 1917 р. мала близько 1500 томів, і взагалі ввесь час провадилася робота в сутонаціональному дусі.

Не в усіх таборах полонених російських старшин було відомо про існування Йозефштадтського українського табору. Приміром у таборі Візельбург довідалися про це тільки від одного раненого старшини,

8

полоненого з одної з українізованих уже російських частин, що встиг побувати в таборі Йозефштадт. Наочний доказ існування українських частин (старшина мав жовто-блакитні наплечники) дуже вплинув на поширення українського гуртка.

Українським комендантом табору Йозефштадт був полковник Іван Перлик, ґеоргієвський кавалер, якому за його хоробрість австрійці залишили в полоні шаблю, колишній командир Кишинівського друго- чергового полку. З початком українського руху І. Перлик поставився до справи дуже ґрунтовно, казав „дати йому якнайбільше матеріялу з українознавства, замкнувся на кілька днів у кімнаті, а коли вийшов, до був уже добре національно обізнаним українцем. Досить високий, схожий з лиця на старого козака, говорив доброю, м’якою українською мовою. Людина досить лагідної вдачі, пізніше був командиром Сірої дивізії, а ще пізніше загинув геройською смертю – замордований большевиками в Полтаві.

Після відозви Центральної Ради про організацію з полонених- українських військових частин, у де-кого в Йозефштадті були сумніви — чи можна довіряти австрійцям. Проте 90 старшин зголосилося в розпорядження австрійського уряду для організації українських ча- стин; решта тимчасом стрималася.

Австрійський уряд поки-що потребував тільки 50. Кому їхати — тягнули жеребки.

Їхали вони, але не знали куди, і що власне з ними зроблять. Тіль- ки коли приїхали до Володимира-Волинського, довідались де вони є і що з ними має бути.

У таборі насамперед треба було впорядкувати українську мову та вивчити або пригадати історію України та історію української літера- тури. Першими лекторами українознавства були: прапорщики — Сич. Прохода, Букшований, Скарженівський та Зубчук. Російську бібліо- теку, яка залишилася від російських штабовців, довелося закрити на час опанування української поправної мови.

З доповідями на різні теми виступали: полк. Перлик, кап. Ганджа, пор. Байко, прапорщики — Букшований, Прохода, Сич та інші. Тема- тика викладів була приблизно така: проблематика України, Україна етнографічна, часи гетьманів Хмельницького, Дорошенка та Мазепи, московський чинник в історії України, Польсько-Литовська держава та роля в ній українського козацтва, Січ Запорізька, державна україн- ська мова Литві, полковник Богун тощо. усі доповіді й театральні імпрези відбувалися в таборовій світлиці, яка була дуже гарно прибрана та удекорована рушниками, портретами наших діячів, серед яких на видному місці висів портрет Шевченка. На великій таблиці, яка висіла біля дверей щоденно вивішувались відомості з німецької преси, у перекладі українською мовою. Під цими відомостями можна було бачити різні таборові оголошення.

9

Світлиця - центр таборового життя. Вона ніколи не була порожня; там завжди можна було застати старшин; чи то за писанням, чи за читанням, чи в різних диспутах на українські теми; розмови провади- лися в поміркованому, притишеному тоні, щоб не перешкоджати то- варишам читати.

Тим часом гурток старшин зібрав, що міг, і вислав свою „вдовину лепту“ — 120 корон на Український Національний Фонд.

„Полонені офіцери українці до Української Центральної Ради. Вельми-шановні добродії! Повідомляємо Вас, що першого липня ц. р. Український гурток табору Йозефштадт зложив на Український Національний Фонд добровільні датки в сумі 120 корон, які разом з привітом передано Українській Центральній Раді через товариша, що від'їхав в Україну. Зміст привіту такий: „Українському Народові й Українській Центральній Раді.

Рідна Українська Земле! Рідний Український Народе! Сини Твої на чужині в тяжкій неволі пильно стежать за Твоєю долею, болять Твоїми болями й радіють Твоїми радощами. Одірвані від Рідного Краю, вони відчувають непереможну тугу з приводу того, що не можуть разом із Тобою зараз стати до творчої праці. Але вони горді за своїх борців, які так високо піднесли прапор Вільної України і вже твердо стоять на сторожі наших прав. Хвальна Українська Цен- тральна Радо! Представнице великого многострадального Українського Народу! З далекої чужини засилаємо Тобі наш цирий привіт! Стій твердо на сторожі прав нашого народу, займай на всіх полях широку займанщину, — підмога йде! Велика армія полонених українців неза- баром повернеться додому, дасть великі кадри робітників і буде боро- нити нашу волю! Прийми ж і від нас в Український Національний Фонд нашу вдовину лепту - 120 корон і будь певна, що, повернувшись до дому, складемо великі матеріальні і духові жертви на вівтар нашого Рідного Краю. 1 липня 1917 р.

Український Гурток табору Йозефштадт у Чехах. Голова Ради Гуртка - капітан П. Ганджа, заступник голови Дмитро Скарженівський, бібліотекар Яків Сич, скарбник Микола Букшований, писар Василь Прохода.

Загальні збори Гуртка на засіданні 17 липня ц. р. ухвалили: про- сити Редакцію Вісника Союзу Визволення України надрукувати зміст привіту Українському Народові й Українські’ Центральній Раді для відома всім землякам полоненим. Голова Ради Гуртка капітан Петро Ганджа, писар Василь Прохода.

(Вісник С.В.У. ч. 164, Відень 19 серпня 1917 року.)

В міру того, як почали прибувати старшини-українці до табору в Йозефштадті, почали творитись і різні культурно-освітні організації.

Був організований добрий хор (понад 30 чоловіка), організатором

10

хору був прапорщик Сергій Калитенко, йому допомагав його брат під- поручник Микола Калитенко.

Був зоргнізований театр. Організаторами театру були: штабс-кап. Ткаченко, штабс-кап. Яковлів, підпоручник Йосип Мандзенко, пра- порщик Авраменко, а далі склад театру доповнювали: поручник Бойко, підпоручник Черненко (жіночі ролі), прапорщик Воюцький (жіночі ролі), прапорщик Сич (жіночі — старих), прапорщики Михайло Ващенко, Кость Курило, Хмара, 3убчук та інші. Виставляли: „На гро- мадській роботі“ — Грінченка, „Назар Стодоля“ - Шевченка, „По- шились у дурня“ — Кропивницького, „Мартин Боруля“ — Тобілевича, „Бондарівна“ — Тобілевича та інші. Цей театр пізніше поширився на теренах Володимира-Волинського, у Сірій дивізії коли до нього вли- лися нові сили, які прибули з Фрайштадту: однорічники Павло Дубрівний, Іван Птиця, Ю. Балицький та інші.

Крім того була заснована „Просвіта“, -видавали тижневик „Наш голос“ та засновано землячество (здається) полтавське.

Життя в таборі було імпульсивне, диспутам не було кінця, націо- нальний настрій був високий, „всі пнялись до України“, як говорив жартома прапорщик Букшований Микола; кожний старався приготу- вати себе до майбутньої праці На Українських Землях. Цей настрій досяг апогею, коли стало відомо про заклик Центральної Ради щодо формування дивізії. (Лише де-хто не вірив, як було згадано вище, у можливість творення національного війська, — добачалась австрійська інтрига.)

* *

*

З Києва надходять сумні вісті про трагічні події з Богданівцями. Старшинство глибоко обурене й вражене злочинним московським на- падом; на бурхливих загальних зборах ухвалено вислати до Києва телеграму з протестом проти розтрілу Богданівців.

„Редакція Вісника Союзу Визволення України. На загальних зборах громади офіцерів табору 12 цього серпня було ухвалено післати в Київ телеграму такого змісту: Українській Цен- тральній Раді. Громада полонених офіцерів-українців табору Йозеф- штад у Чехах, довідавшись про сумні події 8 серпня у Києві, вислов- лює з проводу злочинного нападу на козаків-богданівців своє глибоче обурення й жаль та шанує пам’ять славних оборонців Рідного Краю, що полягли від рук темних сил.

12 серпня 1917 року. 72 підписи.

Голова Управи Табору Скарженовський.”

Ласкаво просимо шановну Редакцію надрукувати текст цієї теле- грами у „Віснику“. З пошаною голова управи табору хорунжий Дмитро Скарженовський, писар Федот Вакуленко.“

(Вісник С.В.У. ч. 171, Відень 7 жовтня 1917 р.)

11

Беручи під увагу, що в багатьох таборах полонених не знають про існування українського табору в Йозефштадті, а як і знають то не орієнтуються в його напрямних, управа табору постановила видати заклик до полонених офіцерів-українців.

До полонених офіцерів-українців.

Офіцери-Українці!

„Встане Україна

І розвіє тьму неволі

Світ правди засвітить

І помоляться на волі

Невольничі діти.“

Ці слова нашого національного пророка Тараса Шевченка здійсни- лися. Народ повстав і пірвав кайдани, в яких його більше, ніж 250 літ тримали московські царі. Старий невільничий лад знищено. Треба бу- дувати новий.

Усі, хто бажає кращого життя, хто бажає волі й правди, хто не хоче залишатися й надалі рабом, хто нарешті почуває себе людиною в правдивому значенні цього слова, — повинен взятися до роботи.

Дуже тяжка річ, знищивши старе, будувати нове. Багато для на- шого рідного краю треба робітників — свідомих українців. Більша частина нашої інтелігенції змосковщилася, а нарід наш у панській неволі зубожів, став темним, забитим.

Тільки в цьому році пробудився наш нарід зі сну і могутньою хвилеюю по всій Українській Землі пролунало гасло: „Хай живе Віль- на Україна“.

Це гасло запалило погаслий вогонь у грудях вірних синів України, вони зразу приступили до боротьби та праці.

Маємо вже автономію й своїх міністрів, вони докладають усіх сил, щоб втримати здобуті права й вільності, добиваються нових — і ми бачимо, що їх праця з надзвичайною швидкістю будує нове життя.

Але їм треба помішників, народові треба замість старих царських чиновників, що деморалізували українську людність, дати щось нове, своє, краще, національне. Потрібні великі кадри інтеліґентних робіт- ників.

Такими робітниками можуть бути свідомі Українці, і свідомі не тільки назвою, а й духом. Той, хто не знає своєї мови, історіі, літера- тури, звичаїв свого народу, ставиться до них байдуже, не має права називатися українцем, то буде якийсь недошкребок культури. Такому не місце в сім’ї вольній, новій.

Коли вони раніше були панами над поневолєним народом та при- слуговувалися перед „власть імущими“, то тепер будуть пасти задніх. Ніяка протекція не дасть їм змоги зайняти тепленьку посаду. Минулося те, що було, й не повернеться.

12

Всі уряди мають бути виборні. Це хай пам’ятають ті, хто дивиться на життя з боку практичного, матеріального.

Отже доволі спати! Треба тут у полоні підгоговити себе до праці серед свого народу, бо, повернувшись додому, будемо мати багато ро- боти. Там ніколи буде вічитися, а тут ми маємо вільний час і повинні його використати.

На наші неодноразові прохання перевести нас до українського табору Міністерство Війни постановило нарешті офіцерську стацію в Йозефштадті (у Чехах) зробити українською. У цій справі прийшов нам до помочі Союз Визволення України, якого ми, полонені офіцери- українці, уважаємо за провідника в культурно-національній і про- світній праці серед наших земляків.

Наша мета стати свідомими громадянами Вільної України. Ми хочемо змити з себе геть той намул русифікації, яким так щедро об- дарувала нас московська школа.

Ми вивчаємо українську мову, історію, письменство, географію, улаштовуємо виклади з різних галузей українознавства, обговорюємо події в Україні та в Росії, а також інші теми сучасного жиіття, ула- джуємо публічні сходини, віча, дискусії, літературні вечеріниці, ви- стави, концерти для розваги й ознайомлення з нашими національно політичними й побутовими піснями.

У нас вже є українська велика бібліотека, театральні костюми, сцена, ноти. Зорганізувалися культурно-просвітний і театральний гуртки.

Офіційно життя у нас, як українського табору, почалося 12 серпня цього року.

Отже хто почуває себе сином України, хто не ворог свого народу, хто хоче стати свідомим громадянином, запрошуємо до нас. Подавайте рапорти, щоб Вас перевели до Йозефштадту.

Ті, що не можуть із якихнебудь причин переїхати до нас, хай за- кладають у себе в таборах українські гуртки, українські бібліотеки, виписують українські часописи й ширять національну свідомість по- між земляками.

Хай кожний пам’ятає слова, сказані в часі українського селян- ського з’їзду: „Нема вже Малоросії… відїхала Малоросія: є Україна“.

Ганебна назва „малорос“, яку надали нам царі, повинна зникнути.

Прокиньтеся, порвіть кайдани, які наложила московська урядова культура на ваші душі, ваш розум.

Вдихніть в себе трохи вільного повітр’я. Не цурайтесь вільного рідного слова, — воно має творчий дух! З рабів воно робить вільних громадян.

Дізнайтеся нарешті, хто ви, яких батьків і чиї сини.

Гуртуйтесь, працюйте!

13

Просимо тих офіцерів, що одержують Вісник С.В.У оголосити прилюдно цей заклик перед всіма земляками.

Йозефштадт, 27 серпня 1917. Офіцери-українці табору Йозефштадт (у Чехах).

Голова Управи табору М. Калитенко; члени: Микола Харченко Панас Гончаренко, Кость Курило, Петро Мерлик, Дмитро Скарженов- ський; писар Микола Байко. (Вісник Союза Визволення Украіни Ч. 174. Відень, 28 жовтня 1917 р.)

Президія Управи полонених офіцерів-українців табору Йозеф- штадт (у Чехах) висилає також до Української Центральної Ради ли- ста такого змісту: „Високохвальна Українська Центральна Радо! Ми, українці полонені офіцерського табору Йозефштадт у Чехах, дізналися з часопису „Діло“ з дня 5 грудня н. ст. 1917 р., що однодушністю Укра- їнського Народу, працею й твердою волею Української Центральної Ради тепер Україна проголошена Народною Республікою. Таким чином створився акт величезного значення. Відтепер політичне, національне, культурне й економічне життя піде своїм природним шляхом, відпо- відно до вдачі нашого народу. Після свідомих і несвідомих утисків, перешкод, глузувань та кайданів усякого роду, духовного каліцтва від денаціоналізації, різних форм визискування, тепер наступив час нової доби, коли наш народ піде широким кроком по дорозі до правди, добра й щастя в дружбі та злагоді з іншими націями. Слава всім тим живим і мертвим синам України, котрі, не згубивши демократичних засад славетної минувшини вільної і кріпкої духом козаччини, виносили на своїх плечах усю тяжку боротьбу й працю над закладкою стояків Української Народної Республіки.

Ми, українці-бранці, перебуваючи на чужині, у неволі, з радістю вітаємо наших братів, що збили кайдани неволі з нашоі Украіни. Праця їх була й буде не тільки внеском в духову й матеріяльну скарбницю України, але й вкладкою на користь вселюдського поступу:

Користаючись довгою культурною роботою попередників, Ви, Рада й Секретаріят, розумною, твердою і непохитною рукою утворили маяк, що ярко світить тепер усім поневоленим націям, і компас, за яким привели народний корабель серед бур, скель і туманів до мети, яка визначає нову добу в історії Европи.

Хай же день заснування Української Народноі Реопубліки руїн і крови всесвітньої війни та революції буде нашим світлим за- гальним святом! Слава Українському Народові і його представниці Українській Центральній Раді!

1917 р. дня 12 грудня. Президія Управи: Голова полковник

Іван Псрлик заст. голови прапорщик Я. Сич, писар

М. Букшований. (Вісник політики, літератури й життя,

ч. 1-2 (184), Відень, 11 січня 1918 р.)

14

В тай час прибули до табору проф. д-р Степан Смаль-Стоцький з сон. Коссаком у мазепинці. Барвними, бадьорими словами оповідав проф. Смаль-Стоцький про рух в Україні, що на всіх вплинуло незви- чайно підбадьорливо.

Крім культурно-освітної праці, старшини мали ще розвагу на сво- їх невеличких городах, над Ельбою-Лабою, де могли плекати різну городину, яка була дуже підсобна при скромних харчах, які видавав табір.

Вихід на городи й до міста був пов’язаний із виданням так зв. „реверсу“. Кожний старшина мав про собі реверс, друкований коман- дою на картці, іншишми словами кажучи, було це слово чести, що під час опущення табору не робитиметься шкоди майну Австро-Угор- ськой імперії, а також не робитиметься спроб утечі з табору. Реверси віддавалися на вартівні й відбиралися після повороту з міста, чи з го- родів; після того полонений старшина мав вільну руку. За час перебу- вання в таборі слова чести ніхто не зламав.

У міжчасі полонені старшини-українці табору Йозефштадт звер- нулись до Австро-Угорської команди табору з такою заявою: „З хви- лею проголошення України Незалежною Державою ми вважаємо себе горожанами цієї держави й офіцерами Української Національної Ар- мії. Ми, офіцери українці, просимо команду табору поробити заходи перед компетентними властями, щоб у порозумінні з Правительством УНР нас офіціяльно признано приналежними до Українського Вій- ська. „(Вісник політики, літератури й життя“ ч. 7, 16 лютого 1918 р. Відень).

У таборі перебували, крім вигщезгаданих, ще такі старшини: пор. Бутович (пізніше адъютант штабу дивізії), пор. Стахівський (к-р ку- лемет сотні), корнет Ільїн, пор. Ушкал, прапорщик Захарченко (к-р сотні), прапорщик Задорожний (к-р кулемет сотні), прапорщик Плавич вик. обов’язки к-ра 4 полку — тимчасово), прапорщик Кость Курило (адъютант 1-го полку), підпор. Йосип Мандзенко, пізніше після Ку- рила, адъютант 1-го полку), прапорщик Микола Харченко (забитиій під Коростенем у сутичці на багнети з большевиками на очах своєї нареченої, яка припадково була при ешелоні), прапорщик Бородавка, прапорщик Мельниченко та багато інших, майбутніх сірожупанників, яких прізвищ уже не пам’ятаіо.

Аж ось настав довгожданий час і старшини йозефштадці почали групами від’їжджати: де-які до Фрайштадту (укр. табір полонених козаків), щоб там перебрати вже сформований курінь, де-які просто до Володимира-Волинського, де почалося формування 1-ої Козацько- Стрілецької дивізії.

Перед залишенням табору Йозефштадт полонені офіцери-українці звернулися з таким листом до Союзу Визволення Украіни у Відні:

15

„До Хвальної Президії Союзу Визволення України.

Високоповажані Добродії! Любовь до Рідного Краю й Народу згур- тувала була нас, тут, на чужині в одне гніздо-громаду, йозефштадт- ський табір у Чехах. Недовгий, порівнюючи, час це українське гніздо жило, але багато пережило, коли злетілися розполохані птахи-діти катованої України й почали його звивати. Багато хвилювань і кипіння зазнало життя цієї громади й дуже яскраво та корисно причинилося до витворення суто українського національно-політичного світогляду, до гуртуваіння в рідну сім’ю та будування власної хати. Життя наше в громаіді цього табору стане, ми віримо, корисним досвідом для нашої майбутньої праці на Рідній Землі.

Надійшли останні дні спільного життя нашої загартованої громади.

Дочекались ми свого свята, якого й не сподівалися. Добра воля наша й наше бажання виряжає нас до рядів вірних синів нашої пала- ючої Батьківщини, до національного війська Української Народної Республіки. Гордість і щастя переповнює наші душі, що доля судила нам стати-бути ще активними оборонцями Рідного Краю в час такої, справді, божевільної ворохобні, яка охопила майже всю нашу широку Україну.

Час теорій для нашої громади скінчився, надбіг час практики й ми охоче йдемо на цю працю. Свідомість високого обов’язку перед Рідним Краєм і Народом, бажання захистити його від непроханих зайдів-чу- жинців, міцне бажання всіма силами, всією свєю істотою боронити й зміцнити державність нашої дорогої України принадно манить нас туди де збираються українці-бранці, що зголошуються до українсько- го війська, до здисциплінованих відділів, щиро й радо відгукаючися на заклик своїх провідників і на голос своєї совісти, свого громадського обов’язку перед землею, политою кров’ю славних прабатьків. Ми спо- діваємося й щиро віримо, що наші козаки-бранці, всі як один відгук- нуться у ряди цієї добровільної, молодої по формованню, але староі духом і споминами армії. Ми волимо й віримо, що кожний з нас бажає служити Батьківщині й тим справді народолюбним змаганням, які були і тепер становлять основну підвалину діяльности наших великих провідників і діячів, яким навіть у нинішній час, час волі, довелося зазнати стільки страждань та страхіть.

Отже настав радісний поворот і всі живі душею сини України без вагання встають і поквапно прямують до східньої провідноі зірки. З веселим щебетанням, цілими гуртами летять птахи до рідного, теплого краю. Летять і туди і з нашого гнізда. Вже стали й стають наші това- риші громадяни в ряді оборонців вільноі Батьківщини. Виряжаючи до національного війська третій гурток своіх громадян ми, громада українців йозефштадського табору, з нагоди нашоі розлуки з Вами, тут за кордоном, високо шануючи велетенську, безмежно цінну Вашу

16


Симон ПЕТЛЮРА, Іван ОГІЄНКО

Симон ПЕТЛЮРА, Головний Отаман Війська і Фльоти Української Народньої Республіки, приймає дефіляду віиська в Кам’янці Подільському в 1920 р. За Голов- ним Отаманом стоїть міністер уряду УНР, професор Іван ОГІЄНКО, нині митрополит Української Греко- Православної Церкви в Канаді.

17

Володимир РАБІЙ та інші

1.о. Володимир РАБІЙ, б. юнак Старшинської Школи УГА. 2. Д-р Юліян РАБІЙ, поручник УСС і УГА, пізніше сотник УНР. 3. Д-р Михайло РАБІЙ, четар УСС і УНР. 4. Інж. Микола ФЕЩЕНКО-ЧОПІВСЬКИЙ, старшина Армії УНР. 5. Степан ВОЛИНЕЦЬ, хорунжий УСС. 6. Інж. Роман КАРПИНСЬКИЙ, вістун УГА. 7. Петро ЯРМАК, поручник 6-ї Січової Стрілецької Дивізії УНР. 8. Петро КАНДИ- СКАЛІВ, поручник. 9. Віктор КОСТЕЦЬКИЙ, хорунжий Гарматного Дивізійону Алмазова Армії УНР.

18

працю задля Рідного Краю, — підносимо наше щире глибоке „дяку- ємо“ за те, що Вашими пілкуванням, змаганнями й допомогою ми здо- були можність ще тут у полоні згуртуватися і пожити національно- духовим життям.

Не знаходимо слів і висловів, якими можна було б скласти нашу Вам подяку за всі турботи, які Ви мали зі справою утворення і органі- зації нашого табору. Віримо, що діставшися до Батьківщини, ми швид- ко скинемо нервовість бранців і в своїй праці виявимо добрі й здорові наслідки життя в Українській Громаді йозефштадтського табору. Ця робота, чи то збройна для зламання анархії та запровадження порядку в нашій молодій державі, чи то културно-просвітна для піднесення самосвідомости й добробуту нашого народу, буде головною й най- більшою нашою подякою за Ваші труди. Скоро прийде вже розум на землю, тиша й сонце вже незабаром змінять нинішній грім та бли- скавку.

Сподіваємося скоро побачитися у себе вдома. До скорого поба- чення на нашій, своїй землі.

Громада українців-офіцерів, військових бранців йозефштадтсько- го табору. Йозефштадт, Чехія, дня 8 березня 1918 р.

Голова табору Микола Букшований, писар Єпіфаній Загородній.

(„Вісник політики, літератури й життяї.“ Ч. 12 (195), 24 марта 1918 року, Відень).

Табір полонених Йозефщтадт залишився поза нами, ми стали вільними громадянами України та вояками Армії Української Народ- ної Республіки.

Використано матеріяли: — „Вісник Союзу Визволення України“, — фраґмент з „Спомини сірожупанника“ М. Бутовича, — фрагмент з „Записки до історії Сірих“ підполк. В. Проходи.

19

література/сірожупанники.txt · Востаннє змінено: 2017/09/23 17:09 by memorial