Користувальницькькі налаштування

Налаштування сайту


література:українські_cліди_на_чеській_землі

lh5.googleusercontent.com_-avoev94xqku_txpuhihihyi_aaaaaaaaaws_fsh8virdsvy_s288_dsc09305.jpg Так вже історично й географічно склалося, що українців у Чехії завжди було достатньо. Упродовж минулого століття на чеських теренах позначилося 3 хвилі української еміграції, яка була наслідком воєнного лихоліття чи політичних гонінь. Із отриманням незалежності України, яка зробила можливим подорожувати за кордон, сюди знову прибула потужна колона трудових мігрантів-співвітчизників. Поступово осідаючи, вона утворює зараз другу за чисельністю національну меншину в республіці, поступаючись за своєю чисельністю циганській діаспорі.

Парадокс чеських українців у тому, що не дивлячись на свою велику кількість, сучасну Чехію не можна назвати країною із розвиненою українською діаспорою, яка, наприклад, існує у Австралії, Канаді чи США. Сильні діаспори цих країн загальновідомі своєю багатою культурно-просвітницькою роботою з виразною меценатською діяльністю та націлені на збереження національної свідомості у заокеанських українців. Правильніше кажучи, сучасні українці в ЧР не витворили такої меншини із яскравим національно-культурним спрямуванням, яке, взагалі, й характеризує діаспору. Звісно, українські організації на чеській землі існують, і за кількістю зареєстрованих їх чи не найбільше у порівнянні із іншими товариствами нацменшин. Але кількість у нашому випадку не означає якість: чинність багатьох громад залишається лише на папері для звітів, і тільки поодинокі українські організації дійсно працюють, щоб зберегти національну свідомість на чужині. Так, дякуючи зусиллям лише невеликої кількості українських громад у Празі проводяться українські заходи, наприклад, “Дні України”, українські наукові конференції, громадські й літературні дискусії чи святкування українських свят, але кількість українців, які відвідують такі заходи, завжди невелика. А це свідчить про те, що організації у більшості випадків діють розрізнено, часто українським заходам не вистачає реклами навіть у Празі, не говорячи вже про чеські периферії. Всі ці чинники вказують на відсутність як діаспори, так і простого інтересу з боку наших співвітчизників. Якби «Дні України» відвідала хоча б половина українців, які прийшли на концерт гурту «Океан Ельзи» у жовтні 2010 р., можна було б констатувати, що українська діаспора у Чехії склалася!

Можливо, хтось скаже, а чи потрібна нам українська діаспора у Чехії взагалі? Світ глобалізується, економічна криза тільки-но почала відступати, тому краще думати про забезпечення себе і родини, або хтось вже отримав чеське «омріяне» постійне місце проживання чи громадянство , а Ви тут про плекання української мови та культури на чужині… Якщо плисти за течією, то можна знайти сто причин, чому діаспора не потрібна. Звичайно, легше асимілюватися й відхреститися від усього українського, як тут це робить багато з наших співвітчизників, намагаючись цей процес довершити вже в першому поколінні. Правда, з боку така людина виглядає комічно. Такий асимільований чехо-українець являє собою дивний конгломерат: розмовляє чесько-українським суржиком (йому вже важко говорити на якійсь одній мові), не знає ні своєї історії, ані чеської. Після спілкування із такою людиною складається враження, що вона десь заблукала: вийшла від свого й не знайшла те місце, куди йшла. Одразу згадуються вислів: «Свій серед чужих і чужий серед своїх», тільки із поправкою, що «своїм» у першому поколінні ніколи не станеш – акцент видасть.

Діаспора завжди виконувала роль захисниці інтересів національної меншини. Гуртом вижити й перебороти труднощі завжди легше, до того ж діаспора покращує імідж. Ні для кого не секрет, що зараз в Чехії склався негативний стереотип українця як людини, яка постійно має проблеми із чеським законом, працевлаштована на непрестижних роботах, та й, взагалі, у чомусь завжди винна. Мабуть, кожен із нас зіштовхувався із негласним спротивом, недовірою та підозрою чеського оточення до тебе як до українця. Одна знайома чешка, дізнавшись про мою національність, сплеснула у долоні: “Ви не можете бути українкою, бо ви – порядна/нормальна людина!”

Чому так сталося, й де сучасні українці загубили той великий «респект», який завоювали наші попередники-емігранти на початку ХХ століття? І часи тоді були не найкращі: тільки-но відгриміла Перша світова війна, закінчилися поразкою національно-визвольні змаганні на Україні, починалися утиски Польщі на Західній Україні, а на Східній Україні - сталінський терор. Покалічені українські вояки, політична та інтелектуальна еліта, бідні переселенці з місць побоїщ першої світової війни - люди, що терпіли безгрошів’я, хвороби, безробіття, почасти були малограмотні, спромоглися утворити на території Чехо-Словаччини сильну й поважну діаспору із сіттю своїх навчальних закладів та великою кількістю громадсько-політичних організацій, яка жила своїм насиченим культурним життям й допомагала українцям зіп’ятися на ноги. З цього приводу хочеться навести один цікавий історичний факт. 5 грудня 1935 р. у Празі святкувалася 15-річниця української еміграції в Чехо-Словаччині, з приводу якої різні організації звітували про свої здобутки. Лише у галузі культури було зазначено, що в «педагогічно-дидактичній сфері» було відкрито вищі та середні українські (!) навчальні заклади, у науковій - проведено чимало з’їздів, конференцій, значну науково-дослідну роботу, встановлено зв’язки із науковими силами Європи, налагоджено чинність Українського Академічного Комітету і т.п., а в галузі «консервації» створено музеї, бібліотеки з їх понад 100 000 томами книг…»1. Чи може сучасна українська спільнота за 20 років у Чехії похвалитися такими здобутками на культурній ниві?

На нашу думку, існуюча неспроможність українства витворити свою потужну діаспору у Чехії пов'язана із проблемою нівеляції національного духу в нас самих та мозаїчним знанням історії власної країни. Давайте поміркуємо: більшість із нас народилася у Радянському Союзі, в якому пригнічувалося усе національне, але плекалася ідея витворення міжнаціонального «сплаву» або «конгломерату» - громадянина великої країни 15 народів, не переобтяженого національною свідомістю. Такий «сплав» міг загартуватися в особливих умовах: у культурі соціалістичного реалізму та перекрученій історії , із якої видалялася будь-яка згадка про прагнення того чи іншого «братнього» народу до незалежності. Тому й національних героїв України, які боролися зі її волю (Мазепа, Петлюра тощо), радянська історія вже на сторінках шкільних підручників таврувала як «зрадників» і найбільших злодіїв. Але прийшов 1991 рік, й ми, ті радянські «конгломерати» , стали громадянами незалежної України. «Білі» плями національної історії стали заповнюватися фактами, “забуті” імена - повертатися, а колишніх «зрадників» України почали друкувати на грошових одиницях… Залізна завіса кордонів також не втрималася – хлинув потужний потік українців, які розтеклися по світах шукати кращої долі. Але ті, хто від’їжджали, у більшості своїй мали пригнічене почуття національного та знання радянської історії, у якій замовчувалося про існування українських осередків за кордоном. Із таким багажем важко ідентифікувати себе, «якого ти роду-племені» взагалі, а про утворення якогось осередку із національно-культурним спрямуванням за кордоном й мови немає.

Опираючись на знання власного родоводу та історії свого народу, людина може побудувати національну ідентифікацію. Правдиві, неперекручені історичні факти дають ключі від майбутнього. Українська еміграція ХХ століття це знала, а тому внаслідок її самовідданої праці постала незалежна держава – Україна. Великий внесок у боротьбі за волю й долю України зробили українці в міжвоєнній Чехо-Словаччині. Вони спромоглися витворити потужну діаспору, що діяла по усіх, великих і малих, містах країни за принципом: “Еміграція місить бути авангардом духу, національним сумлінням і не сміє складати рук, поки не буде здвигнуто Українську Державу” (УТ, 16.12.1935). Лише поодиноким іменам «еміграційного авангарду» судилося пережити довге забуття і засвітися у пантеоні слави незалежної України, але більшість емігрантів знайшли свій останній притулок у Чехії та залишилися забутими своїми співвітчизниками. Але час рахується із «законом не пропащої сили» й залишає сліди, що важко піддаються руйнації й стоять, як тихий докір короткій пам’яті сучасних українців. Ці сліди - то могили тієї героїчної діаспори з минулого століття, які сотнями розсипані по всій Чеській Республіці. Лише деякі з них відвідують та підтримують, але більшість стоїть без догляду, зі статусом «недоглянута могила» й поступово гине у нерівному двобої із часом чи чеським законом, згідно з яким за кожне місце поховання має бути внесена орендна плата. Цвинтар — сумне місце, але ще сумніше стає, коли бачиш цей розпад власної національної історії. А поряд – «чепурні» російські поховання часів Першої чи Другої світових війн, які видно здалеку: квіти, вінки, стрічки у національних кольорах із сакраментальним: «Никто не забыт – ничто не забыто». У росіян довша пам’ять? До них і відношення в Чехії інше…

Ступіть національної свідомості у кожного різний, і наука ще не знайшла того універсального «євшан-зілля», яке допомагає людині миттєво ідентифікувати свою приналежність до певного роду-племені-народності- народу. Так сталося із деякими членами нашої пошукової групи, які відчули себе українцями лише у Чеській Республіці. Поринувши у вивчення історії наших братніх народів, їх мов та культур,ми виявили, що й знаходячись у Чехії, можна зробити багато корисних справ для України. Таким «новонаверненим», не байдужим, однодумцям та колегам-дослідникам присвячується ця серія статей про українські сліди на чеській землі, в якій ми будемо намагатися відобразити найцікавіші сторінки діяльності української еміграції міжвоєнного періоду та її залишки на сучасних чеських теренах.

література/українські_cліди_на_чеській_землі.txt · Востаннє змінено: 2017/09/23 17:10 by memorial